Турецькі народні ремесла, які варто побачити

Кераміка

Керамічне мистецтво (вироби з керамічних матеріалів) в Анатолії досягло найвищого рівня техніки та естетики в епоху сельчуків та османів. В 17 столітті Ізнік став важливим центром виробництва керамічної плитки (чіні) Османської імперії. Оздоблення, що використовуються на кераміці, це переважно мотиви тюльпанів, гіацинтів, граната, гвоздики, конопель та чінтемані. Турецьке слово чінтемані (çintemani) походить з санскриту – чінта мані (chinta mani), що означає «благодатна коштовність». Крім того, іноді використовували зображення людей і кораблів, а також птахів, риб, кролів та собак. Найбільш відмітною особливістю плитки та кераміки Ізніка XVI століття є червоний колір на синьо-білому фоні з вкрапленнями зеленого, бірюзового та чорного кольорів. Багатство кераміки Ізніка включає такі художні вироби, як миски, вази, тарілки та інший посуд, а також знамениту керамічну плитку, якою прикрашали деякі великі мечеті Стамбула та Османської імперії. Провінції Кютах'я та Чанаккале також мають важливі традиції виробництва кераміки. Кютах'я розташовується на південь від Стамбула, в найсхіднішій частині Егейського регіону. Вона славиться мальовничими порцеляновими виробами, що виробляються тут з 14 століття. Деякі чудові зразки кераміки Кютах’ї можна побачити в Маєтку кераміки палацу Топкапи та музеї Пера в Стамбулі, а також в музеї Бенакі в Афінах. Також існує колекція в коледжі Магдалини, Оксфорд. Поруч з мечеттю Улу (Ulu Cami) в місті знаходиться Музей кераміки (Çini Müzesi).

Чанаккале знаходиться поруч з Егейським морем, в гирлі протоки Дарданелли. Назву міста можна дослівно перекласти як «Гончарна фортеця». В 17 столітті популярність кераміки з Чанаккале була навіть більшою, ніж популярність кераміки Ізніка. Виготовлення кераміки Чанаккале було дуже трудомістким процесом. Як правило, її фарбували кремовими лаками (зазвичай прозорими). Зовнішній вигляд керамічних виробів був дуже різним. Це могли бути тарілки, відкриті та закриті миски, пляшки з довгим горлом, масляні лампи, вази та навіть фігури тварин.

Гончарство

Каппадокія славиться своїми гончарними виробами. Існує навіть місцева страва (тесті-кебаб), яку готують у закритому глиняному горщику, який відкривають під час подачі. Більшість місцевих жителів в господарстві використовують гончарний посуд; ви будете пити з глиняних келихів, наповнених із гончарних глечиків! Виготовлення гончарних виробів глибоко вкорінилося в місцевій культурі, а методи виробництва залишаються наближеними до древніх хетських традицій. Відносини місцевих жителів з річкою Кизилирмак сягають Бронзової епохи. Глина, яка використовується для виготовлення гончарних виробів, являє собою суміш твердих глиняних фракцій, знайдених в горах, що оточують Аванос, і більш м’яких, взятих безпосередньо з русла річки Кизилирмак.

Оскільки неможливо виготовити якісну кераміку, використовуючи лише один вид глини (оскільки вона буде кришитися в процесі), спеціальна червона паста, яка бере свій колір від місцевого ґрунту, також використовується під час виробництва. Пасту замішують руками для видалення грудочок і, розім’явши її, залишають відпочивати на добу. Наступного дня майстри за допомогою колеса, яке крутять ногами, перетворюють глину на різні вироби, а потім залишають їх ненадовго відпочити на сонці. Тільки тоді до виробу приєднують ручки, якщо цього вимагає дизайн. Якщо первісний виріб залишається на сонці занадто довго, є ймовірність того, що ручки не приклеяться. Потім деякі вироби фарбують. Традиційно для цього процесу використовується натуральний червоний барвник (yoşa). Вироби залишають сушитися в спеціальному приміщенні майстерні (yanalak), де також знаходяться печі для обпалення (гончарні печі). Перш ніж поміщати вироби, що будуть обпалюватися, у піч для фумігації та обпалення, спочатку їх залишають під сонячним світлом, щоб підвищити їх температуру. Остання частина виробничого процесу займає більше доби влітку, тоді як період очікування взимку займає більше тижня. Температура печі для обпалення гончарних виробів повинна бути рівно 1200 градусів Цельсія, інакше глина почне тріскатися. Останній етап – 12-годинне охолодження, зволоження та полірування виробів. Ці предмети ручної роботи будуть слугувати вам довгі роки.

Ювелірні вироби

Особливо цікавим місцевим різновидом живопису є філігрань - різновид ювелірних виробів, у якому використовується дуже витончене золото та срібло. Також використовується дорогоцінне каміння або маленькі срібні кульки. Найпопулярніший виріб – браслет, об'єднаний із каблучкою. Таким чином, зовнішня частина кисті руки вкрита плетеною сіткою. Філігранне мистецтво, що виникло в регіоні Мардін у XV столітті, є продовженням набагато давнішої традиції, оскільки в Стародавній Месопотамії були знайдені зразки філіграні, датовані 3000 роками. В інших ювелірних виробах можна зустріти широкий вибір композицій, що відповідають вимогам різних смаків. Готові вироби, як правило, досить гарні, але ви повинні уважно вивчити кожну деталь, щоб обрати найкращий. Також у великих ювелірних центрах по всій Туреччині можна замовити виготовлення ексклюзивних ювелірних виробів, які будуть виконані вручну за доступною ціною. Якщо ви обмежені в часі, ці центри можуть відправити застраховані ювелірні прикраси на вашу домашню адресу за кордон. Купуючи срібло чи золото, не забудьте перевірити клеймо виробника, викарбуване на непомітній частині виробу, що підтверджує його справжність. Обробка металів

Погляньте на оздоблені джезви (турки) та подрібнювачі для спецій на місцевих ринках. Обробка металів займає важливе місце серед традиційних ремесел Туреччини. Вона була завезена в Анатолію з Середньої Азії турками-сельчуками і набула значення в часи Османської імперії. Одним з найбільш використовуваних металів є мідь. Оскільки мідь є металом, придатним для обробки, вона займає дуже важливе місце в анатолійському мистецтві. Вона здавна використовувалася для оздоблення ювелірних виробів та предметів побуту, а також в військові часи – для виготовлення шоломів. Також мідь використовувалася для виготовлення та оздоблення дверей будівель. Існує чотири техніки виготовлення мідного посуду: кування, лиття, токарська обробка та фрезерування.

Склоробство

Різні цивілізації Анатолії лишили по собі велиу кількість скляних виробів. Вітражне скло виготовлялося у різних формах в період сельчуків. Після захоплення Константинополя місто стало центром скляної промисловості в османський період. Чешм-і Бюльбюль і Бейкоз – дві з технік, що збереглися з того періоду до сьогодні.

Чешм-і Бюльбюль (в літературі згадується, як «Солов’їне око») – це назва техніки скляного мистецтва, винайдена дервішем Мехмедом Деде, членом суфійського ордену, після того, як його в кінці 18-го століття султан Селім III відправив до Венеції. Мехмед Деде відкрив майстерню в стамбульському районі Бейкоз. Інновації,внесені ним у техніку «Філіграно», яку він вивчав у Венеції, стали технікою «чешм-і бюльбюль». Техніка «чешм-і бюльбюль» важлива не тільки завдяки особливим методам, які застосовуються при обробці скла, але і завдяки важкій праці та творчості, які потрібні для виробництва. Найвидатнішою її особливістю є те, що дуже тонкі кольорові скляні пластини одного розміру приєднуються до скляного корпусу та розплавляються при надзвичайно високих температурах, щоб забезпечити збереження форми. Це вимагає високого рівня майстерності та досвіду. Потім скло згинається для створення остаточної форми. У цьому стилі можна виготовити багато різноманітних предметів - вази, банки, склянки, тарілки тощо. Скляні вироби Бейкоз зобов'язані своїй назві району в Стамбулі, де вони вироблялися. Аксесуари та інструменти, такі як масляні лампи, вази для тюльпанів, цукорниці, вітражні панелі та келихи також виготовляли за допомогою цих технік.

Амулети від пристріту у вигляді намистин синього кольору, які також відомі як «Назарлик» («Nazarlık»), є одними з найбільш впізнаваних турецьких талісманів, які можна отримати в Туреччині. Ви можете побачити ці сині диски з крапками посередині, що символізують око, на дверях або вітринах магазинів. Їх розміщують з метою відвернути зло. Ці популярні сувеніри бувають найрізноманітніших форм – від брелоків до скляних або керамічних прикрас. Це також один з найбільш своєрідних виробів, який ви можете придбати, оскільки турки широко використовують його у своїх будинках та офісах, а також дарують новонародженій дитині. Сувенірні магазини продають блакитний талісман у багатьох формах, включаючи амулети, брелоки, закладки, ювелірні вироби, вироби з кераміки та шпильки для лацканів. Перші зразки скляних амулетів-назар були виготовлені в селищі Гьоредже провінції Ізмір. Сьогодні ці амулети можна побачити в кожному куточку Анатолії. Вважається, що всіх живих і неживих істот можна захистити від лихого ока за допомогою таких талісманів. Також вважається, що ці намистини служать для направлення зловмисного погляду лихого ока на інше місце. З цієї причини талісмани розміщують в місцях, де кожен може їх легко побачити, щоб захиститися від лихого ока.

Художня обробка деревини

В Туреччині існують прекрасні традиції художньої обробки деревини. Більшість цих ремесел були розроблені для прикрашення османських палаців. Результатом цього мистецтва можуть бути меблі та стоячі ящики (наприклад, письмові столи), а також дерев’яні стелі, балюстради, сходові перила, вбудовані шафи та звичайні шафи традиційних будинків та маєтків. Три найбільш вражаючі стилі в художній обробці дерева – Едірнекарі, Кюндекарі та Інкрустація перламутром. Едірнекарі – декоративна техніка полірування за допомогою фарби та лаку. Вона виникла у 18 столітті в Едірне, де і отримала свою назву. Вона отримала славу у багатьох частинах Анатолії, особливо в Стамбулі, Бурсі, Діярбакирі та Ерзурумі. Для цього виду оздоблення використовуються переважно натуралістичні квіти, листя або фруктові мотиви. Окремі квіти розкидані на зеленому, синьому, коричневому, червоному та жовтому фонах. Переважно використовуються горіх, шовковиця, дуб, каштан, самшит та липа. Деякі прекрасні зразки цього мистецтва і сьогодні можна побачити в Едірне, зокрема в мечеті Селіміє, спроектованій і побудованій відомим архітектором Сінаном, та в Музеї Едірне поруч з нею. Кюндекарі – складнотехнологічний столярний стиль, що тисячоліття тому використовувався в класичних турецьких інтер’єрах. Дерев’яні елементи різної геометричної форми утворюють каркас та збираються у суцільну зносостійку конструкцію. На жаль, Кундекарі наразі є втраченим ремеслом. На площі Топкапи в Стамбулі знаходяться прекрасні зразки цього популярного мистецтва.

Інкрустація перламутром

Nacre (Наджре), широко відомий як перламутр, – внутрішній шар мушель деяких молюсків — це органіко-неорганічний композитний матеріал натурального походження. Він міцний, стійкий та переливчастий. Інкрустація перламутром – робота по вставленню перламутру в жолобки, вирізані в дереві. Сельчуки в Анатолії використовували перламутр, але кульмінація цього ремесла відбулася в 17-18 століттях в часи Османської імперії. У жолоб, вирізаний у формі орнаменту, прокладається дріт і втискається в поверхню за допомогою молотка. Основні обриси дроту – це зовнішній край, на якому перламутр розміщений відповідно до вирізаних форм мотиву. Перламутрові вироби шліфують і полірують. Кахраманмараш, Адияман і Газіантеп – провінції, де широко застосовується інкрустація перламутром. В деяких місцях все ще існують майстерні, де це мистецтво від майстра до підмайстра передається з покоління в покоління. Це мистецтво і сьогодні має широку сферу використання. Воно використовується для оздоблення побутових предметів, таких як шкатулок для прикрас, рамок, дзеркал, журнальних столиків, скринь, крісел та сувенірів - наборів для нард, тростин для ходьби та декоративних кинджалів.

В’язання одягу

В'язання займає важливе місце серед традиційних народних ремесел Туреччини і широко використовується в наші дні. Турецькі матеріали для рукоділля включають багатий асортимент товстої і тонкої пряжі, виготовленої з шовкових, бавовняних і вовняних ниток, гачки, спиці, шпильки і волани. Прикладом тонкого в'язання є Тентене (Tentene), яка застосовується для обробки країв, вузликового плетіння (включаючи унікальне вузликове плетіння Кастамону) та виготовлення текстильних сумок, прикрашених бісером. Товсте в’язання поділяється на дві категорії – ручна робота або човникове ткацтво. В’язання являє собою формування петльових вузликів шляхом утримання нитки за допомогою голки. Товста пряжа використовуються для в’язання вовняних або бавовняних шкарпеток, рукавичок або наколінників. Спиці почали виготовляти в 19 столітті.

Турецька вишивка (мереживо або вишивка) має давню історію. Вишивка – це оздоблення шкіри, тканини або повсті шовковими, вовняними, лляними бавовняними або металевими нитками за допомогою голок. Вишивальне мистецтво, ймовірно, розповсюдилося на заході разом з турецькими кочівниками з Середньої Азії. Серед військового спорядження солдатів сельчуків та османської імперії широко використовувалися намети, павільйони, прапори, сідла та чохли, що були щедро прикрашені мотивами та сценами бою; багато з них зберігається у Військовому музеї в Стамбулі в Харбіє. Релігійні прикраси для мечетей, молитовних килимів та підставок для Корану покривалися витонченими квітковими візерунками, зробленими нитками ніжних кольорів, переплетених зі сріблом та золотом. Багато предметів побуту, такі як рушники, покривала та нікаби також прикрашалися подібним чином. Шовкові тканини та оксамити для Османського двору були вишукано вишиті для урочистих цілей, зазвичай із використанням золотих або срібних ниток на фіолетовому оксамиті. Вишивальне мистецтво розпочалося в султанському палаці, згодом воно стало народним образотворчим мистецтвом. Хоча мотиви та стилі відрізнялися від села до села, візерунки вишивок базувались на геометричних та квіткових орнаментах, що використовуються в кераміці та тканому шовку. Деякі вишиті вироби комерційно виготовляли в майстернях, де працювали чоловіки та деякі християнки, але якість та оригінальність цих робіт були дещо нижчими. Жінки гарему створювали неймовірні вироби для свого приданого та прикрашання весільної кімнати в свою шлюбну ніч. Цей різновид живопису досяг творчого розквіту в 16 столітті і був відроджений майже 100 років тому із створенням Технічних шкіл для дівчат, де він і досі широко викладається. Дуже гарні зразки вишивального мистецтва можна побачити в музеї Топкапи та музеї Садберк Ханим в Сариєрі, або їх можна придбати на Гранд-базарі. Як і інші традиційні ремесла, вишивку вбивають дешевими технологіями. Однак більшість бабусь проводять свій час, оздоблюючи покривала на ліжко та одяг для онуків. Містечко Шіле на узбережжі Чорного моря спеціалізується на виробництві вишитого бавовняного одягу, рушників та скатертин.

З'являючись у різних формах та мотивах по всій Анатолії, мереживо називається різними назвами відповідно до інструментів, що використовувалися для його виготовлення. Використовувані інструменти: голки, гачки, човники та шпильки. Голкове мереживо — яскравий приклад традиційного мистецтва, яким займалися заможні аристократичні жінки у великих містах. Найкрасивіші зразки цього виду мережив зазвичай створюють за допомогою швейної голки з використанням шовкової нитки.

Трафаретне мистецтво Каат’і: Трафаретне мистецтво

Трафаретне мистецтво Каат’і (Kaat'i) – мистецтво перенесення складних композицій на шкіру чи папір. Його використовували османи протягом 700 років для оформлення палітурок релігійних та філософських текстів. Невреген (nevregen) або маленький гострий ніж використовували для вирізання деталей з паперу та шкіри. Процес склеювання проводився з використанням суміші, яка називалася чірішлі мухаллебі (çirişli muhallebi). Це була суміш з молока, рисового борошна та тіста для палітурки. Поверхні, на які наклеювалися вирізані деталі, називалися чоловічими. Безпосередньо гравіровані поверхні називалися жіночими.

Фарбувальна справа

Фарбувальна справа – один з найдавніших різновидів живопису; історія отримання фарби з природних джерел сягає тисячоліть. Традиційні барвники можуть бути виготовлені з коренів, стебел та листя рослин. Окрім рослин, деякі барвники отримували також із продуктів тваринного походження. До того, як винайдені у 19 столітті синтетичні барвники стали розповсюдженими, анатолійські барвники продавались по всій Османській імперії та експортувались за її межі. Сьогодні кілька навчальних закладів у деяких регіонах намагаються зберегти традиції виготовлення природних барвників. Місцеве населення в деяких регіонах Анатолії володіє важливою інформацією про природні барвники, зокрема про ті, що використовуються при виробництві килимів. Сім'ї, які займаються виготовленням килимів, зберігають таку інформацію про барвники в таємниці, що ретельно охороняється. Дослідження показали, що червоний, зелений та жовтий були найбільш часто використовуваними кольорами.

Ілюмінація та позолота

Це турецьке мистецтво оздоблення, відоме в турецькій мові як «tezhip» («ілюміновані рукописи»). Слово «tezhip» в арабській означає “перетворювати в золото” або “покривати золотим листом”. Однак, окрім використання золотого листа, ілюмінацію також можна зробити фарбою. Здебільшого цей різновид оздоблення використовувався в рукописних книгах та на полях каліграфічних текстів. Це мистецтво було особливо важливим в османський період, коли використовувалось для прикраси рукописів та сторінок Корану. Серед обов'язків віртуозів, які займалися ілюмінацією рукописів, було оздоблення підпису султана, відомого як тугра.

Виготовлення ковдр: Турецьке мистецтво виготовлення ковдр

Для виготовлення турецьких ковдр зовнішня тканина та підкладка виробляються з бязі або небіленого мусліну. Якщо ковдра призначена для повсякденного використання, її покривають атласом або бавовняною тканиною, а потім нашивають візерунок. Ковдру з простим оздобленням можна зробити за півтора дні, тоді як складний візерунок може зайняти до тижня або навіть місяця. Мотиви, що використовувалися: льодяники, груші, зірки, тюльпани, листя конюшини, лози, гвоздики, фіалки, маргаритки тощо. Магазини ковдр, де виставлялися яскраві барвисті ковдри, кожна з яких мала своє унікальне оздоблення, колись були прикрасою кожної вулиці, а наразі є рідкісним видовищем. Традиційне турецьке виготовлення ковдр поступово зникає, оскільки сучасні ковдри та покривала, наповнені штучними волокнами, стають дедалі популярнішими.